ДВА РОКИ НЕЗЛАМНОСТІ Врятував тисячі людей у Маріуполі: історія волонтера Євгена Тузова
24 Лютого 17:21
37-річний тренер з боротьби, волонтер Євген Тузов – звичайна людина, яка на початку повномасштабної війни опинилася у блокаді в Маріуполі. Він не тільки зміг виїхати, а й врятував тисячі людей, ставши комендантом найбільшого сховища у місті. В ексклюзивному інтерв’ю в рамках спецпроєкту «Україна у вогні: невигадані історії» Євген розповів про життя у блокадному Маріуполі: без води, їжі, світла, медикаментів та зв’язку під цілодобовими бомбардуваннями.
У Маріуполі Євген Тузов був відомою особистістю, особливо серед спортсменів. Він відзначався тренерською діяльністю та організацією турнірів зі змішаних єдиноборств (ММА) в місті. Тузов також був відомий як активний громадський діяч: він організував акцію “Challenge Green Planet” у Маріуполі та надавав допомогу малозабезпеченим.
До початку повномасштабної війни, Євген, відомий багатьом як “Жека тренер”, працював головним рятувальником на круїзному лайнері та проводив тренування з різних видів єдиноборств у Маріуполі. В перші дні повномасштабного вторгнення Євген став комендантом одразу трьох укриттів, де від постійних бомбардувань ховалися 6 тисяч людей.


Пекельні дні виживання у Маріуполі
Оскільки ми розмовляємо незадовго до другої річниці повномасштабного російського вторгнення, хотіла б почати з ретроспективного запитання. Як для вас розпочався ранок 24.02.2022?
Ранок почався, напевно, як і у всіх маріупольців, з якогось такого тривожного нерозуміння того, що нас чекає. Того дня ми були вдома: я, моя мама і собака. Ми спочатку не розуміли справжній масштаб того, що відбувається. Ми думали, ну що може статися. Адже напередодні нас усіх заспокоювали, що ніякого наступу не буде. Виглядало, наче щось схоже на обстріли у 2014 році, але мер переконував залишатися в місті, хоча насправді він сам перебував у Запоріжжі. Ми думали, що знову десь постріляє, а потім політики між собою домовляться й усе заспокоїться і буде як раніше.
Згодом почали з’являтися думки, що треба буде евакуюватися, щоб перечекати, якщо будуть обстріли.
У перші дні великої війни у всіх була паніка. Які тоді були ваші дії?
Паніка почалась, коли люди почали виїжджати з тих обстріляних територій навколо Маріуполя і тоді почали утворювати перші притулки. Ми почали бачити перших людей, які розповідали про те, що будинок геть зруйнований, хтось під завалами залишився, хтось загинув.
Першим прийняв людей спорткомплекс TerraSport. Там у підвальному приміщенні були спортзали з боротьби, кросфіту, танців.
Я приїхав подивитися, в яких умовах вони мешкають і чи потрібна допомога. І перше, що впало у вічі, – на першому поверсі велика кількість дзеркал на стіні. Подумав, що якщо поруч рвоне, то осколками усіх поріже. А зняти дзеркала ніяк не можна було, бо міцно були приклеєні до стіни. Поїхав до будівельних магазинів, а вони всі зачинені. Насилу вдалося вийти на власника одного магазину, який подарував цілий мішок скотчу. Ним ми всі дружно заклеїли дзеркала.
З того моменту я там і лишився. Перевіз маму і собаку. Згодом почали масово прибувати люди. І я зрозумів, що у спорткомплексі більше нема місць. Ми стали облаштовувати підвальне приміщення у кінотеатрі «Савона», це буквально за сто метрів від спорткомплексу. А коли й кінотеатр заповнився, то облаштувати підвали торгового технікуму.
З чим виникали проблеми насамперед?
Люди бігли не лише від обстрілів і пожеж, але й через повністю згорілі квартири. Нам доводилося забезпечувати воду та їжу. Були організовані служби безпеки, кухня тощо.
У дворах спорткомплексу, кінотеатру та технікуму на багаттях готували їжу. Багато підприємців безкоштовно віддавали зі своїх складів продукти, що особливо швидко псуються, адже на той час уже не було електрики.
Водночас були й такі, хто не проґавив можливості нажитися на чужому горі. У деяких магазинах по кілька разів на день переписували цінники у бік підвищення.
Бувало, що привозили продукти поліція та військові.
В укриттях серед наших «постояльців» були немовлята – від народження до року. Десь півсотні. Дуже багато дітей та підлітків. І в певний момент стала величезна складність із дитячим харчуванням. Ось, уявіть, народжує жінка дитину, вона її годує грудьми, потім після певних потрясінь у неї молоко закінчується, а дитяче харчування дістати просто ніде. Купити нема де. Скрізь точаться бої. Ні магазинів, ні аптек, ні виїхати за місто. І були випадки, я знаю, коли вмирали діти від того, що не було чого їсти. Знаю випадок, коли дідусь обміняв свою “шістку” на дві банки молочної суміші для онука.
Потім у нас припинилося постачання води очищеної, а згодом й водопровідної. Ми на машині легковій їздили до криниці. Одного дня приїхали, а там усі мертві лежать, бо снаряд туди прилетів. Ми відтягнули тіла, щоб кров у криницю не текла, і набирали воду, бо вона потрібна.
Вода та їжа – це було основним завданням для нас. Коли ти маєш кілька тисяч людей, і всю цю воду треба десь назбирати. Бо ти знаєш, що там уже бої, де ти її раніше набирав. І ти починаєш думати, де її набрати в іншому місці. Тому це були одними з основних таких завдань.
Що було найважче у перші дні повномасштабного вторгнення?
Абсолютно все. Це як життя з ніг на голову поставити. Ніхто ніколи не був у таких ситуаціях. Ми виявилися в повному оточенні, коли місто розбивають по цеглинах.
Ти не знаєш, як реагувати на артилерійські обстріли. Потім ти вчишся відчувати різницю між видами артилерії та снарядів. А ще – постійні авіаудари. Я маю на увазі не ракетами, а бомбами. А у нас це були саме фугасні авіабомби, які падали на будинки.
Люди отримували осколкові поранення та контузії. От, наприклад, я мав напевно середню контузію. Я не знаю, бо не можу визначити ступеня, тому що, мені надати допомогу було нікому.
Треба було облаштувати побут у сховищах, розподілити ці продукти і все інше. Ще потрібно було розбиратися з тими, хто намагався щось вкрасти у своїх же.
Було багато й іншого. Наприклад, як налагодити ту саму дисципліну, щоб коли починається обстріл, щоб люди не бігли по головах та не топтали один одного. Бо старі люди бігли по дітях, розпихаючи їх. Доводилося пояснювати, хто заходить перший, а хто другий.
Тобто, в ці перші дні, потрібно було налагодити сам процес життєдіяльніості і дисципліну.
А коли почали з’являтися перші трупи довкола, то ти їдеш і бачиш, що десь лежить нога чи рука. У людей починалася паніка. Декі чоловіки відмовлялися виходити на вулицю, бо їм було страшно. А щодня треба було набирати воду.
Щодня були якісь завдання та складнощі. Просто коли людина опікується лише своєю сім’єю – це одне, а коли ти відчуваєш відповідальність за кілька тисяч, то інше.
Коли ви змогли вибратися з міста?
16 березня, коли під’їхав російський танк до нашого сховища і я зрозумів, що такій великій кількості людей там бути вкрай небезпечно, якщо туди почнуть летіти міномети, “Гради” чи ще щось… Це буде склеп.
Того ж дня я і кілька тисяч мешканців наших сховищ залишили Маріуполь.
Коли ми виїжджали, нас перевіряли. “Роздягніться, покажіть мітки від бронежилета, від прикладу, покажіть позначки на ногах від берців…”, “Татуювання нацистські є, ні?”. “Служив чи не служив? Телефони переглядали повністю. І так на всіх 26 блокпостах.
Куди ви переїхали?
Спочатку ми зупинилися у Ялті, що біля Маріуполя. Три дні були тут, щоб перевести дух. Потім поїхали до Токмака, два дні жили в дитячому садку. Далі – на Запоріжжі. Зупинилися з мамою та собакою у друзів у Дніпрі.
У Дніпрі я знайшов команду однодумців, щоб їздити евакуювати маріупольців. Коли можна було, то їздили за адресами, які нам давали родичі, та забирали людей. До Маріуполя везли гуманітарну допомогу, а звідти – людей. Допомогли вибратися з пекла понад сотні маріупольців. А потім ввели спецперепустки на в’їзд, евакуювати стало і складно, і небезпечно.
Але сидіти без діла я не звик, і 12 квітня 2022 у Дніпрі відкрив шелтер для всіх, хто потребує. У нас можна було поспати, отримати гарячий обід та медикаменти.
Чим ви займалися ці два роки повномасштабного вторгнення?
Ці два роки наша команда допомагала усім, хто просив. Ми вивозили людей з тих територій, де йшли сильні обстріли. Наприклад, з Бахмуту, Куп’янська та Ізюма.Туди ми привозили продукти людям, які там залишалися і забирали тих, хто хотів виїхати.
Ми постійно їздили з гуманітарною допомогою у населені пункти, які щойно були деокуповані.
Наприклад, коли звільнили Херсон, то ми не поїхали туди хайпувати, як усі. Ми поїхали туди, де були жорстокі бої в сторону Нової Каховки. Щоб ви розуміли, там трупи людей були “вкатані” у дорогу. Ми возили продуктові набори, медикаменти.
З командою їздили допомагати й тоді, коли окупанти підірвали дамбу. Ми на човнах евакуйовували людей та тварин.
У грудні їздили в Авдіївку. На деяких ділянках дороги ми були в радіусі двох кілометрів від позицій російських військ. Привезли туди допомогу і вивезли пораненого чоловіка.
Декілька разів потрапляли під обстріли.
Який найтепліший і найжахливіший спогад за період повномасштабної війни?
Найтепліший – це історія немовляти, якого принесли вночі загорнутого в куртку після чергового артобстрілу. Нам сказали, що лише він вижив, а вся родина загинула. Там ще дідусь на нього мало не сів. Думаю, навіщо він на цю куртку сідає. Я його притримав, дивлюся, а там щось ворухнулося. А його (немовля – ред.) обличчя в кіптяві було, замурзане таким, його не було видно.
Малюка намагалися виходити місцеві мами. Я хотів його усиновити, опікувався ним. Але через отруєння чадним газом йому ставало все гірше і нарешті під мінометним вогнем доброволець повіз його до лікарні. У якій, несподівано всім, знайшлася мати хлопчика. Ми спілкуємось і допомагаємо цій родині.
Найжахливіший спогад – це коли прибіг чоловік з приватного сектору і просив допомоги. Там був дуже сильний артобстріл, який закінчився. Ми одразу ж побігли до будинку і побачили, що дівчинку накрило плитами й вона стекла кров’ю. Чи історія чоловіка, у якого під завалами залишилась ціла сім’я і не могли дістати. Він декілька днів ходив до них, лежав на цих завалах доки не перестав чути голоси рідних.
Також в голові засів ще один жахливий спогад, коли я вперше побачив, як велика бездомна собака біжить з людською ногою. Це було 14 чи 16 березня.
Бліц
Перша думка після початку повномасштабної війни?
Та не може цього бути…
Якби б не війна, то я б ніколи … ?
Уже другий рік для мене немає слова “ніколи”. Бо, по-перше, “ніколи не кажи ніколи”. А, по-друге, є такий вислів, що “я уже нічому не здивуюся”. У мене теж цього вислову немає, бо життя завжди знайде, чим і яким способом тебе здивувати.
Під час повномасштабної я вперше …?
Я вперше на власні очі побачив стільки смертей, вибухів та руйнувань.
Що найперше зробите після закінчення війни?
Хотілося б здійснити навколосвітню подорож, подорожувати світом на яхті.