Юлія Олефір – відома українська поетеса, яка на початку повномасштабного вторгнення написала свою першу дитячу книгу про війну “Казковий ліс. Пригоди єнотів-бешкетників”. Книга майже одразу стала бестселером – її надруковано вже третім накладом та рекомендовано Міністерством охорони здоров’я для поліпшення ментального здоров’я, а також для прочитання у Новій українській школі.
Книга присвячена її синам – Мирону і Макару, та всім українським дітям.
Чи актуальна під час війни художня література та як повномасштабне вторгнення змінило книжковий ринок – про це та багато іншого Юлія Олефір розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Комерсанту українському
Як стати популярним письменником в Україні? Тим паче під час війни, коли люди заощаджують гроші. Мовляв, краще не книгу купити, а щось собі поїсти. Цю позицію теж можна зрозуміти.
Якщо говорити про дитячу літературу, то зараз золотий час українського письменника. Коли я активно розсилала рукопис видавцям – це був початок повномасштабного вторгнення, всі відповідали: ми взагалі не знаємо чи будемо працювати. Згодом ситуація змінилася кардинально.
По-перше, наші читачі зараз бажають читати українського автора, навіть не іноземні перекладені твори, а саме наших авторів. У мене є невеликий магазинчик з книжками. Люди часто просять саме українського письменника аби підтримати наших.
По-друге, після повномасштабного вторгнення з нашого ринку повністю пішла російська література. Люди не з книжкового бізнесу навіть не знають, яку величезну частину ринку займали російські видавництва! Всі вони пішли геть. Тепер українські видавництва друкують не лише переклади, але й українських авторів. Зараз є бажання читати українське, підтримувати українське, навіть для дітей, які дуже погано говорять українською, батьки все одно купують українську книжку і говорять “будемо вчитися”.
Ти розумієш успіх своєї книги для дітлахів? Чим вона тригерить українців?
Моя книга – про наше сьогодення, але у вигляді дитячої казки. “Казковий ліс. Пригоди єнотів-бешкетників” – про щасливе, безтурботне дитинство в казковому лісі, який є прототипом нашої України. Ліс потерпає від страшного урагану. Мама-єнотиха з дітками змушена поїхати з лісу, а татко залишається його боронити. Мама і дітки виїжджають до пустелі, живуть в незвичних умовах і потім, коли ураган закінчився, вони повертаються, допомагають відбудовувати цей казковий ліс. Закінчується все символічною фразою – до відродженого казкового лісу прийшла справжня золота осінь.
Це все дуже близько кожному з нас.
Що ж до популярності, то не буду зменшувати своїх заслуг. Активно піарила цю книжку зокрема через власні соціальні мережі. Мені, звісно, дуже пощастило, що маю видавництво, яке зробило дуже якісний продукт, якісні ілюстрації. Гарні картинки – 50% успіху книги. Завдяки видавництву книга стоїть у всіх найкращих та найбільших книгарнях країни.
Далі все як великий сніговий ком. Я з самого початку заявляла про свою книгу без жодної скромності: ця книжка крута. Вона потрібна дітям і вона їм сподобається. Далі вже всі, хто її читав, почали активно обговорювати, відмічати в соціальних мережах.
Книга перевидавалася?
Майже всі видавництва роблять перший стандартний тираж книги – 2000 примірників. Це цифра, яка дозволяє, не ризикуючи, надрукуватись і зрозуміти чи є на неї попит у читачів.
В Україні книжка вважається майже бестселером, якщо за рік продається 2000 примірників. Ми вийшли з друкарні в червні минулого року. У серпні від свого видавця я отримала листа, що книга буде перевидаватися. У жовтні ми вийшли з друкарні з другим накладом. Це вже третя і четверта тисяча книжок. Зараз вийшов третій наклад.
Це дійсно говорить про успіх книги. Чесно, я іноді не вірю, що це взагалі відбувається зі мною!
А чи багато книжок в Україні, які, як твоя, йдуть у перший, другий, третій тираж…
У моєму видавництві “Єнотики-бешкетники” очолили рейтинг бестселерів. Загалом дивилася цифри по продажах у великих видавництвах – понад 10 тисяч за рік. У більшості випадків це перекладені твори іноземних авторів.
Нам ще треба звикнути, що в Україні насправді дуже багато класних авторів. Українські видавництва можуть не лише робити класні переклади, але й самі створювати якісний продукт. У нас круті ілюстратори. Ми можемо зробити все. Я впевнена, що найближчі 5-10 років почнеться розквіт української літератури.
Книгу “Казковий ліс. Пригоди єнотів-бешкетників” рекомендує Міністерство здоров’я та НУШ як книгу для покращення ментального здоров’я дітей під час війни. Як ти про це дізналась?
Випадково. Коли вийшла моя книга, постійно шукала про неї згадки в інтернеті. Одного разу побачила, що НУШ репостнув рекомендацію МОЗ про книжки, які покращують ментальне здоров’я дітей під час війни. Там була і моя книжка. Не знаю як вона туди потрапила, але розумію, що є досить багато спілок, організацій, де письменники та психологи слідкують за новинками.
На Kyiv Book Weekend до мене підійшла дівчина аби купити книжку. Вона не знала, що я авторка і сказала: “Так хочу купити цю книжку, я чула про неї. До нас в бібліотеку приїздила Таня Стус (поетеса, літературний критик, дитяча письменниця, – ред.) і вона дуже хвалила цю книжку”. Ми не знайомі з Танею особисто. Це дуже приємно.
“Єноти-бешкетники” – це твоя перша художня проза, але ж ти насправді відома поетеса. Чому раптом взялася за прозу та ще й на таку складну тему? По факту, ця книга про дітей війни.
Взагалі я і не збиралася писати книги. Коли почалася війна, з дітьми виїхала до Литви. Одна моя знайома дівчина запропонувала написати казку для дітей про війну. Я відмовилася, бо ніколи такого не писала…Того ж дня, під час прогулянки з дітьми, в мою голову почали приходити герої…Я одразу відчула, що сама і є тією мамою-єнотихою, а маленькі єноти, Морсик та Лютик (головні герої книги, – ред.) – це два мої синочки.
І я повинна їм пояснити, чому нам довелося покинути нашу домівку, наш Казковий ліс, розповісти, чому ми в іншій країні і до нас не може приїхати тато. Отак написала першу коротеньку розповідь про єнотиків-бешкетників. Прочитала старшому сину. Йому сподобалось. Він попросив продовження. У нас з собою не було жодної книги, а сину постійно хотілося щось слухати, то я почала вигадувати нові історії про єнотиків. Так і з’явився мій рукопис, який зараз можна вже побачити на поличках книгарень.
Як ти казала раніше, твоя книга про війну для дітей простою мовою. Як ти реагуєш, що маленькі українці зараз стали поколінням дітей війни?
Якось почула новину про виплати дітям війни. Мовляв, такими вважаються ті, хто отримав фізичні чи моральні травми. Але мені здається, що це насправді всі діти, неважливо чи вони залишаються в Україні, чи змушені виїхати. Війна – це стрес для кожної української дитини. Для мене фраза “діти війни” – дуже моторошна. Я не хотіла її взагалі ніколи чути.
Але все ж зараз про це треба говорити. І з нашими дітьми також. Я постійно говорю, бо не хочу, щоб через 20 років вони сказали мені: ні, мамо, там – наш братній народ.
Звісно, кожен з батьків вирішує, як краще пояснити, але ми не маємо права приховувати від них правду. Вони мають розуміти хто наш ворог, що дитинство під сирени – це не нормально…
Так, наші діти дійсно діти війни.
Як мама і письменниця, скажи як відновлювати моральний дух дітей після вибухів та й загалом всіх картинок війни? Що і як їм пояснювати про війну?
Я б сама хотіла знати відповідь на це питання. Мій молодший, якому 3 роки, ще нічого не розуміє, а от старший – навпаки. Ми ж з Харкова, з району, який сильно постраждав. Я їздила з ним туди вже декілька разів (зараз Юлія Олефір з дітьми проживає в Кременчуці – ред.). Ми зайшли в наш старий двір, де всі двері та вікна побиті, посічений асфальт. І я кажу старшому: так, сюди прилетіла касетна бомба, туди ще щось. Він, звісно, не все розуміє, але ми пояснюємо, що зараз уже ворога відсунули далі до кордону, і вже такі касети не прилітають, але можуть долітати ракети.
Не розповідаю синові, що десь загинули люди. Не читаю йому всі новини, але думаю, коли він буде дорослішати, сам запитає. Я відповідатиму максимально чесно. Це дуже складна тема.
Хотілося б, щоб у школі теж було якесь виховання, щоб професійні психологи спілкувалися і з дітьми, і з дорослими. Є такий вислів, що діти – це не маленькі дорослі. У них інше сприйняття. Ми маємо говорити з ними на такі тяжкі теми максимально просто, якраз через казки, якісь історії та мультфільми.
На твою думку, про що зараз треба писати книжки? Невже лиш про війну? Чи є наразі місце художній літературі чи доречна вона взагалі зараз?
Звісно, доречна. Художня література потрібна нашому народові аби розслабитися, дізнатися щось нове, заспокоїтися, врешті-решт, хоча б під час читання. Я писала свою книгу на таку тему не тому, що хотіла “хайпанути” чи ще щось. Просто так відчувала в той момент. Ось зараз в друк йде моя друга книга. Вона абсолютно інша, стовідсотково розважальна. І я вже навіть готую до цього свою публіку. Не хочу, щоб мене сприймали лише як автора, який пише твори, у яких діти бачать пригоди, а мами ховають свої сльози.
Також і “Єноти-бешкетники” мають вже 2 частини продовження (ще не вийшли в друк, – ред.) і вони теж кардинально інші. Так, там присутнє відлуння війни, але все ж вони більше про перемогу добра над злом, про справжні дива в житті. Думаю, діти будуть просто в захваті!
Взагалі, проти того, щоб люди писали книгу, грунтуючись лише на кон’юнктурі. Мовляв, от зараз війна – значить і буду писати лише про війну. І починається: біг зайчик, прилетіла бомба, йому відірвало ніжки. Я проти цього. Все повинно йти від серця.
Як змінився попит українців на книги з початку повномасштабного вторгнення?
Змінився кардинально, хоча досі дивуюсь, коли люди іноді питають, чи є в мене в асортименті книжки російською (Юлія Олефір має свій невеликий магазин книжок, – ред.). Іноді навіть питали чи будуть російською “Єноти-бешкетники”. Такі питання завжди викликають у мене шок, бо я настільки відверта в соціальних мережах, що не помічати мою позицію неможливо. Я людина, яка з прийняттям закону про мову, перевела всі свої соцмережі на українську мову і отримала купу хейту за це. Тому ні – в мене ніколи не буде книжок російською мовою.
Щодо попиту – я впевнена, що він змінився. Дуже багато людей, все ж, змінило свою думку щодо української книги.
Що все ж таки робити з російськими книжками, які залишаються в наших бібліотеках та були куплені ще до повномасштабного вторгнення?
Кожен має прийняти для себе рішення сам. У бібліотеці мого батька в Харкові багато книг російською ще з радянського союзу.Я сама писала вірші російською і видала 3 збірки. Не буду зараз казати, що цього не було. У мене навіть залишалося штук 50 примірників моєї першої збірки віршів російською. Я їх розпродала за донати на ЗСУ.
Розумієте, книжки російською залишилися не лише у простих українців. Вони досі є в публічних бібліотеках, в магазинах. Просто не всі про це говорять. Якщо покупець хоче придбати книгу російською, то думаю, що йому продадуть, можливо з якоюсь знижкою.
Я проти того, щоб змушувати – до всього треба приходити самостійно. Я за українську мову руками, ногами і всім, чим тільки можна, але розумію, що ситуація зміниться лиш тоді, коли кожен свідомого одного ранку скаже: все, відсьогодні в нашій родині буде звучати тільки українська мова. Немає нічого сильнішого за силу людського свідомого рішення.
Розкажи, наскільки складно в Україні видати свою книгу?
Аби створити книгу, потрібно десь рік роботи. Над книгою працює коректор, ілюстратор, редактор. Не всі видавництва приймають рукописи. У них вже все розписано на декілька років вперед. Тому після того, як у вас вже є рукопис, починайте шукати видавництва. Вони всі є у соцмережах. Питайте у них, чи приймають вони рукописи.
Потім треба підготувати якісний синопсис чи уривок тексту. Я б рекомендувала одразу наймати гарного редактора. Текст має бути підготовленим на 100%. Також треба направити супровідний лист (без води), в якому вказати, що саме ви готові робити аби книжка була успішною, бо це в першу чергу бізнес! Ну а потім чекати відповіді. Іноді чекати доводиться пів року, іноді більше.
Книги можна видавати лише через видавництво?
Ні, книги можна видавати не лише через видавництва, а й самостійно або навпіл. Якщо це співвидав, то видавець та автор книги беруть на себе витрати в певних частинах, наприклад ділять оплату ілюстрацій навпіл. Можна також видаватися, як я вже сказала, самвидавом, тобто брати повністю всі витрати на себе.
Чесно, з “Єнотами-бешкетниками” вже готувалася до самвидаву, бо допустила багато помилок на самому початку, але рада, що цього не сталося. Книгу такого рівня самостійно я б не видала. Зустріла своє видавництво – це, мабуть, якась щаслива зірка засяяла над моєю головою. У нас дійсно склалась дуже класна співпраця, яка вже розписана на 3 роки вперед.
Чи плануєш ти виходити на міжнародний рівень?
Це вже не просто моя мрія, це мій план і я впевнено крокую до мети. Наприклад, коли відбуваються великі книжкові ярмарки, моє видавництво їде туди і везе показувати мою книгу. Також вона є в каталогах, які розсилаються іншим видавництвам, але все це дуже непросто.
Багато хто уявляє це так: от я захотіла, щоб книжка вийшла іспанською, знайшла іспанця, який мені переклав, і надрукувала. Ні, це так не робиться. Зараз права на мою книжку є лише у видавництва “Чорні вівці”. Для того, аби книжка вийшла на іноземному ринку, права на переклад має купити закордонне видавництво у мого, узгодивши це, звісно, зі мною.
Попри те, що це дуже складний процес, вірю, що мої книги будуть продаватися і за кордоном. Так, це один шанс на мільйон, але коли я розсилала свій перший рукопис в наші видання, то теж так думала. Потім думала, що першу книгу зробити бестселером неможливо, але ж у мене все вийшло! Зараз в моїй голові немає кордонів, тому робитиму все можливе, щоб бути максимально успішною.