Сьогодні, 19 березня, письменниця, поетеса-шістдесятниця, класикиня української літератури Ліна Костенко святкує свій 94-й день народження. Комерсант український зібрав цікаві факти із життя письменниці та пророчі вірші про Україну і війну.
Ліна Костенко – майстер слова, сильна жінка та жива легенда, а її життєвий шлях став прикладом для мільйонів українців і джерелом безмежної мудрості. Її вислови вражають і заохочують до рефлексії над вічними питаннями.
Протягом усього свого життя письменниця не боялася влади й відверто висловлювала правду, як під час періоду КДБ, так і під час президентства Януковича.
Життєвий і творчий шлях поетеси
Ліна Василівна Костенко народилася в сім’ї вчителів 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині. У віці шести років родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу. Вже на початку свого шкільного життя вона відвідувала літературну студію при журналі “Дніпро”, яку керував Андрій Малишко. Свої перші вірші вона опублікувала вже у віці шістнадцяти років.
Дитинство Ліни Костенко минуло у роки Другої світової війни, тож вона вже раніше чула звуки вибухів та бачила руйнівні наслідки обстрілів.
Після закінчення середньої школи майбутня поетеса навчалася в Київському педагогічному інституті, а потім у Московському літературному інституті імені О.М. Горького, де вона завершила навчання в 1956 році. Одразу ж після закінчення навчання Ліна Костенко видала свою першу збірку поезій “Проміння землі”.
Друга збірка “Вітрила” побачила світ у 1958 році, а за нею вийшла збірка “Мандрівки серця” у 1961 році. Ліна Костенко здобула любов і повагу української громадськості, але її творчість не завжди знаходила зрозуміння.
Збірка “Зоряний інтеграл” 1962 року була заборонена цензурою, і протягом 15 років ім’я Ліни Костенко зникло з літературного життя. Протягом цього часу вона продовжувала писати, а її твори стали ключовими для покоління українських шістдесятників.
Повернення Костенко до читачів відбулося лише у 1977 році, коли була опублікована збірка віршів “Над берегами вічної ріки”, а в 1979 році — історичний роман у віршах “Маруся Чурай”. 1987 року вона отримала Шевченківську премію за твір Маруся Чурай.
Після видання книги “Інкрустації” у 1994 році та “Берестечка” у 1999 році, Костенко на десять років зникла з громадського життя. Її повернення до літературного світу сталося в 2010 році з виданням першого прозового роману “Записки українського самашедшого”. Однак у 2011 році вона вирішила перервати свій тур презентацій через особисті обставини.
Про особисте життя Костенко відомо не так багато. Вона була одружена двічі. Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським не тривав довго. Другий шлюб вона уклала з Василем Цвіркуновим, з яким прожила 25 років. В цьому шлюбі у них народився син Василь.
У 2000 році Леонід Кучма нагородив Ліну Костенко орденом Ярослава Мудрого. А згодом, за президенства Віктора Ющенка, відмовилася від звання “Герой України”. Але поетеса відмовлялася від нагород, коментуючи: “Політичної біжутерії не ношу”.
Утім, у 2022 році її нагородили Орденом Почесного легіону Франції, тоді вона вперше за довгий час з’явилася на публіці.
Ліна Костенко продовжує писати. Вона працювала навіть, коли під Києвом точилися бої.
“Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну. І ці бомби о четвертій годині ранку — мені вони звичні з дитинства. Тепер я знову почула ті самі бомби, страшніші, і, мушу вам сказати, я не злякалася. Ні разу не пішла в укриття. Воно гуде, думаю, добре, хай: уб’є, то уб’є. Перший місяць, правда, не дуже писалося. Перший місяць я стежила за кожним кроком і нюансом цієї війни. А потім узяла себе в руки й почала писати, писати і все. А інші люди кожен у своїй професії робить своє”,
— розповіла у 2022 році письменниця.
Найкращі вислови Ліни Костенко
Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
Доля не усміхається рабам.
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
Страшні слова, коли вони мовчать.
Для того щоб виховати справжніх чоловіків, потрібно виховувати справжніх жінок.
«Записки українського самашедшого»: У кожної нації свої хвороби. У росії — невиліковна.
У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші.
Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.
Зрадити в житті державу — злочин, а людину можна?
Пів-України — сироти козацькі. Од Лохвиці до самої Молдови, пів-України — то козацькі вдови.
Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні.