У Туреччині поразка правлячої партії президента Ердогана на місцевих виборах засвідчила: для успіху замало привабливих ідей. Їх треба підтримувати економічними досягненнями. Ердоган програв холодильнику, але має шанс виправити помилки і подолати опозицію.
Турецька демократія і роль Стамбула
Муніципальні вибори в Туреччині правляча Партія справедливості і розвитку програла. Якщо після виборів 2019 року головна опозиційна сила — Республіканська народна партія — контролювала чотири найбільших міста: Анкару, Ізмір, Анталію і найбільший мегаполіс Стамбул, то на нинішніх перегонах соратники президента втратили ще й Бурсу — промисловий центр на узбережжі Мармурового моря.
Вибори мера Стамбула — головна політична битва в процесі місцевих виборів. Офіційно населення міста — 15 мільйонів мешканців, фактично — 20 або п’ята частина населення країни. Стамбул — це безупинне масштабне будівництво житла та інфраструктури. Це стамбульське метро, яке щороку зростає на кілька кілометрів та додає щонайменше 3 станції.
Тюрколог, старша дослідниця Atlantic Council Центру досліджень сучасної Туреччини Карлтонського університету Євгенія Габер в коментарі Комерсанту українському нагадала: контроль над міською владою Стамбула означає ще й контроль за освоєнням бюджету Стамбульського каналу (10 млрд доларів), а також масштабну реконструкцію та перебудову мегаполіса, спорудження сотень багатоповерхівок.
Мер Стамбула зазвичай — майбутній президент країни. Туреччина — президентська республіка з потужною демократичною системою. Казахстанський громадський діяч Серікжан Мамбеталін, який багато років мешкає в Туреччині і добре знається на турецькій політиці, в коментарі Комерсанту українському зазначив: політична система цієї країни інколи видається навіть надміру демократичною.
“Під час муніципальних виборів обирають не лише мерів міст, але й мерів районів і навіть мухтарів — керівників кварталів. Кожен веде свою виборчу кампанію. У масштабах країни це дуже значні кошти”,
– зазначив пан Мамбеталін.
“Політик №1” проти “Батька турків”
Нинішня ситуація в країні великою мірою визначається політиком номер 1 — президентом і співзасновником правлячої Партії справедливості і розвитку. Реджеп Тайїп Ердоган був мером Стамбула в 1994-1998 роках. Згодом очолив уряд, а потім і країну. Загалом Ердоган керує країною як голова уряду і президент понад двадцять років. Він має величезні повноваження після реформ 2014 і 2017 років у майже стомільйонній країні з 19-ю економікою (за даними Міжнародного валютного фонду).
Ердоган пройшов складний шлях від молодого опозиційного політика, який відстоював консервативні цінності в світській країні, до лідера Туреччини, з яким рахуються найбільші світові гравці. Адже окрім значного економічного потенціалу Туреччина має одну з найпотужніших армій в регіоні. Вона постійно вдосконалює свою бойову майстерність у війні проти загонів Курдської робітничої партії. У 90-ті роки Ердогану довелося кілька місяців просидіти у в’язниці за “розпалювання релігійної ворожнечі”. Він представляв у міській владі релігійну Партію благоденства, яка була ліквідована внаслідок військового перевороту за ”спробу реісламізації” країни.
Новітня історія Туреччини позначена боротьбою між прихильниками світського прозахідного курсу, який уособлює Народна республіканська партія (НРП), та відродженням релігійних ісламських цінностей. Цей напрямок представляє Партія справедливості і розвитку чинного президента. НРП – ідеологічні спадкоємці засновника сучасної Турецької держави Кемаля Паші Ататюрка, тому їх ще називають кемалістами. Після падіння Османського халіфату Туреччина могла припинити існування: війська Антанти були за кількадесят кілометрів від Анкари. Саме Ататюрк очолив спротив іноземній окупації на початку 20-х років, організував розгром об’єднаних сил Антанти і провів жорсткі реформи з вестернізації країни.
Серед важливих реформ Ататюрка — відокремлення релігії від держави, яка доходила до абсурдних рішень на кшталт заборони чоловічого головного убору — фесок. Запозичення з арабської мови ретельно вичищалися з турецької, а релігійні діячі зазнавали репресій. Промовистий факт: ще в 90-ті роки в Туреччині віруючі студентки не могли приходити в університетські аудиторії в хіджабі. А військові, у відповідності до ататюрківської конституції, могли в будь-який момент скинути уряд, щойно виникне загроза для світського устрою держави. Це право військових було закріплено в основному законі.
Ердоган подолав спротив вибудованої Ататюрком системи і спромігся навіть на її частковий демонтаж: армія втратила особливі права на втручання в політику. А покриті за канонами Ісламу жінки тепер виглядають цілком звичайно як на вулицях, так і в державних установах та навчальних закладах.
ПСР від свого заснування у 2001 році спиралася на релігійну турецьку «вулицю». Її називають “іхванівською” від назви популярного ісламського руху “аль іхван аль муслімін” — “брати мусульмани”, який постав у двадцяті роки минулого століття в Єгипті. Іхвани вважають можливим інтегруватися в структури західної демократії для поширення ісламу та його цінностей, а також роблять ставку на соціальну активність мусульман. “Арабська весна” — низка революцій в арабських країнах на початку 21-го століття — справа рук переважно іхванів. В арабських країнах революції були придушені постколоніальними, орієнтованими на Європу та США силами. А от в Туреччині іхванівська партія ПСР понад двадцять років успішно керувала країною. І лише протягом останніх кількох років економіку лихоманить, а рівень життя широких верств знижується.
Ідеологія має значення
Всі вибори в Туреччині — від президентських до муніципальних — це боротьба не лише особистостей, але й ідеологій. Євгенія Габер нагадала:
“Навіть в нинішніх економічних умовах ідеологія має важливе значення. І великою мірою провладна передвиборча програма побудована на тому, що якщо виборець хоче захисту традиційних мусульманських цінностей, то слід голосувати за владу. Бо якщо прийде опозиція, то на кожному кроці питимуть алкоголь і проходитимуть гей-паради”.
Саме ідеологічні установки визначають і пріоритети зовнішньої політики Ердогана. Туреччина не приєдналася до антиросійських санкцій, запроваджених США та ЄС через агресію Москви проти України. Світоглядно західний лібералізм Ердоганові більш ворожий, аніж лицемірне педалювання “традиційних цінностей” кремлівськими ідеологами. Анкара жорстко критикує Ізраїль та надає політичну і гуманітарну допомогу палестинцям Гази. Водночас Ердоган підтримує сирійську опозицію, яка воює з Башаром Асадом і яку бомбардують росіяни. Анкара не видає російській ФСБ втікачів, які шукають прихистку в Туреччині. Ердоган періодично наголошує, що його країна ніколи не визнає російську окупацію Криму і всіляко підтримує кримських татар, переслідуваних Москвою. Але на відверту конфронтацію з Путіним Ердоган не йде, намагаючись відігравати роль посередника між Україною та росією.
“Допоки росія достатньо сильна, Туреччина не буде робити нічого антиросійського.… Якісь символічні речі, але без ризику безповоротно зіпсувати відносини”,
– сказав Комерсанту українському колишній генеральний консул України в Стамбулі, народний депутат Богдан Яременко.
Знавець внутрішньої політичної кухні країни Серікжан Мамбеталін нагадує: традиційний електорат партії Ердогана — переважно вихідці з консервативного села. Серед найбільш надійних прихильників ПСР — сільські райони центральної Анатолії. Саме там поразка на березневих виборах 2024 року стала найбільш болючою для Ердогана. Коли стало зрозуміло, що муніципальні перегони правляча партія програє, президент у своєму виступі визнав: поставленої мети досягти не вдалося. І пообіцяв зробити належні висновки.
Спостерігачі кажуть, що висновки варто було би робити ще після виборів 2019 року. Тоді боротьбу за посаду мера Стамбула виграв Екрем Імамоглу, який представляє Народну республіканську партію. Перші свої мерські вибори Імамоглу виграв з незначним відривом. Це стало підставою для рішення Центрвиборчкому про перегляд підсумків і проведення повторних перегонів. Обурені втручанням влади у вибори стамбульці активніше підтримали Імамоглу, і він вдруге здобув вже значно переконливішу перемогу.
“Це друга поразка ПСР, братів-мусульман. Перша була в 2019 році, коли скасували перемогу Імамоглу, вдруге він тоді переміг з великим відривом, понад 800 тисяч голосів. Нинішня поразка була очікуваною, бо за 22 роки панування ПСР змінилися кадри, немає нових ідей, немає нових інвестицій. А лідер втомився, він хворий. В нього немає можливості вийти до суспільства з новими ідеями щодо майбутнього країни. Адже економіка в надзвичайно важкому стані”,
– сказав Комерсанту українському літератор і перекладач Майїс Алізаде, який вже 30 років мешкає в Стамбулі.
Він наголосив: щоб отримати нові кредити, Туреччині потрібні нові проєкти, які нинішня влада запропонувати наразі не може. Одна з найгостріших проблем — стрімке падіння турецької ліри, яке боляче б’є по бюджетах турецьких родин.
Перемога холодильника над традиційними цінностями
Колишня депутатка азербайджанського парламенту, що мешкає в Стамабулі, Гюлтекін Гаджибейлі в коментарі Комерсанту українському назвала низку чинників, які, на її думку, були вирішальними в перемозі холодильника над консервативною ідеологією ПСР. Це соціальна несправедливість, корупція, протекціонізм, що сприяє збагаченню заможних і подальшому збіднінню бідних, а також мільйони сирійських біженців.
“Вирішальним на виборах став низький відсоток участі тих, хто традиційно голосував за Ердогана та його партію. Немало пенсіонерів ігнорували голосування. Мотив — зневага влади до їхніх інтересів, адже чиновникам влада підвищила зарплати, компенсуючи втрати від інфляції, а пенсіонери такої компенсації не отримали. Чи зможе Ердоган призупинити динаміку падіння — питання складне. За нинішнього стану речей воно триватиме, немає жодних ознак покращення для турецької економіки”,
– сказала пані Гаджибейлі, яка зблизька спостерігає погіршення ситуації в Туреччині.
Падіння економіки та нинішня перемога збільшує шанси опозиції на наступних виборах, які заплановані на 2028 рік. Проте, Гаджибейлі не виключає проведення дострокових виборів, якщо ситуація не поліпшиться найближчим часом. Змінити ситуацію на краще можна за умови масштабних вливань в економіку. Наступного тижня Ердоган має відвідати Сполучені Штати з офіційним візитом. Проте, стосунки Анкари з Вашингтоном залишаються непростими. Тож розраховувати на економічну підтримку від США лідеру Туреччини не доводиться. Потенційними донорами можуть стати країни Перської Затоки, які мають колосальні прибутки від продажу вуглеводнів. Найбільш вірогідний — Катар, який традиційно орієнтований на підтримку “братів-мусульман” в усьому світі.
Автор: Анвар Деркач