У світській журналістиці Аліна Доротюк вже 15 років. Останні 4 з них є авторкою та ведучою своїх двох YouTube каналів – «Вечеря з Дороті» та «Аліна Доротюк». За форматом вони чимось перегукуються з програми Каті Осадчої. На рахунку Аліни – тисячі інтерв’ю та десятки тисяч озвучених сміливих і відвертих запитань.
Їй завжди здавалося, що вона нічого і нікого не боїться. Так було до 24 лютого 2022 року, коли для України, а у першу чергу, для околиць Києва і самої столиці розпочався найжахливіший ранок. Про 8 довгих діб в окупації під Києвом, про найбільший страх, про нові сенси та цінності породженні повномасштабною в ексклюзивному інтерв’ю в рамках спецпроєкту «Україна у вогні: невигадані історії».
Пригадуєш свій перший день війни? Яким він був?
Пам’ятаю все в деталях. Прокинулась близько 11 ранку і побачила на телефоні купу пропущених дзвінків – від мами, сестри, тітки. Перша думка: щось сталося з кимось з рідних. Потім зайшла в Інстаграм і прочитала від подруги з Білорусі повідомлення про те, що звідти в Україну йдуть танки. У нас почалася війна. Я живу 20 км від Києва, вглиб від Житомирської траси в селі Бузова, і там ще нічого не було чутно. Набрала маму, вона попросила негайно йти до них, бо там приватний дім, підвал. Я живу в одному з трьох будинків ЖК, який згодом було розбомблено. Та я чомусь не поспішала: прибрала житло, готувалася до зйомок 26 лютого з актором Максом Девізоровим, який зараз служить. А коли стемніло – засунула за пазуху кота (переноска як раз зламалась), вдягла теплий спортивний костюм, ще один прихопила із собою, дві пари трусів, спортивні топи, ноут, телефон, документи. Про гроші чомусь забула. Ну і пішла до батьків.
Ти б могла тоді повірити, що війна затягнеться аж так надовго?
Тоді здавалося, що вони (політики – ред.) домовляться і все припиниться з хвилин на хвилину. Навіть коли на третю добу з’явилися танки, почались активні бойові дії, а я з батьками та вівчаркою ховалися у підвалі – вітчим, який завжди цікавився історією, казав, що «там все вирішать» і за пару днів все скінчиться.
Ви просиділи у підвалі 8 діб! Зовсім неподалік рухалися ворожі колони танків. Що відчуває людина у такі моменти?
Спочатку всі ми нічого, певно, не відчували. На другий день навіть з’їздили в супер маркет в Капітанівці – його згодом теж розбомбили. А от на третій день, близька полудня, в селищній групі з’явилися повідомлення про колону танків, яка рухається до нас з Макарова. Почали дуже низько літати російські гелікоптери, поля і все навколо горіло, прилітало в будинки. От у цю мить почалась сильна паніка.
У мирному житті я навіть не уявляла, що можу піддаватися такому тотальному страху. Боялась, що вже нічого не існує – ні мого дому, ні всього довкола. У нас залишився один телефон і аби берегти заряд – обдзвонювали рідних та близьких рано вранці й пізно ввечері з повідомленням «живі» і все.
Одного разу я таки зірвалася і сильно плакала комусь в трубку, просила допомоги… А як допомогти, коли з усіх боків ми були окуповані? Всі хто намагався виїхати – був розстріляний.
Яким був ваш побут у підвалі? Як реагує організм під час такого сильного стресу? Де брали воду та їжу, з огляду на те, що вона, як і батарея на телефоні, стрімко закінчується в таких умовах?
На другий день війни ми витратили купу грошей на їжу, але геть не ту, що було варто. Накупили круп, макаронів, багато сирого м’яса, овочів для салатів, які, як і м’ясо, погнили – на третій день просто зникла електрика. Батьки рятувалися маминими тушонками. Я – її консервацією. Ці закрутки, до речі, їла чи не вперше в житті. Раніше не раз гримала на маму, що витрачає на їх приготування купу часу і сил. Мовляв, я такого не їм. Але саме ці огірочки, помідори, кабачки, які запивала компотами, мене врятували. Також в нас було багато яєць. Їх мама могла варити на газовій плиті. Хоча за ці 8 днів я схудла майже на 10 кг. І вперше за останні 17 років повернулася до ваги, яку мала по закінченню школи.
Знаю, що на 9 добу війни ви таки змогли вибратися з окупації. Як це відбувалося, адже окупанти все ще були поблизу Києва.
Почало прилітати у сусідні будинки. Більшість з них були вже зруйновані. Коли снаряд поцілив в дім наших кумів, за 20 метрів від нас, мама впала в підвалі на коліна, закрила голову руками – у неї почалася жахлива істерика. Я сильно злякалась за її здоров’я, бо вона гіпертонік і почала благати вітчима вивести нас звідси. Він же не хотів залишати молодшого сина, який був тоді теж окупований у Березівці, в бабці. За парканом її хати теж стояли танки. Я розуміла вітчима, але син таки спонукав тата вивезти нас. Коли виїхали з двору і рушили до Одеської траси – всю дорогу молились аби з-за рогу не з’явився окупантський танк і не розстріляв нас. Бо це було повсюди. Мама прихопила біле простирадло, спитала хлопців з тероборони чи повісити його на авто, а ті, пригадую, скептично кинули: це вас не врятує.
Спочатку ви недовго побули десь на Хмельниччині, потім у Львові. Виїзд за кордон не розглядала?
Ні, вся моя рідня була в цей час в Україні. Сестра ховалась під Житомиром, де купа військових частин, а в неї ні підвалу, ні погребу. Її донька і чоловік військовозобов’язані, а молодшу вона накривала собою. Одна тітка залишилась в Києві, інша в селі на Житомирщині, тому за кордон не розглядала. Прагнула дочекатись деокупації й повернутися додому. У мене у Львові є добра подруга, яка знайшла нам в центрі квартиру, де нас прийняли з вівчаркою та двома котами. Це цінно! Бо купа власників житла казали: викидайте тварин і приїжджайте, з ними ні. Коли ми їхали через села, то бачили силу силенну котів, породистих собак у відкритому полі, в холоді, покинуті на голодну смерть…
Коли окупанти відступили – ти повернулась додому… Що було найскладнішим для сприйняття у перші дні після повернення?
Мій житловий комплекс розбомбили в той же день, коли ми виїхали. Була переконана, що від моєї квартири нічого не залишилося, бо сусіди скидали жахливі фото. В комплексі три будинки, які стоять один за одним. Танки заїхали й впритул розстріляли їх. Мій дім посередині, тож завдяки двом іншим він дивом вцілів. Квартира лишилася відносно без змін – щось балкон згорів, скло повилітало та рами.
Як ці два роки війни вплинули на тебе? Що за цей час кардинально в тобі змінилось?
Для мене та моєї родини перестало існувати геть усе, що пов’язане з росією. Не дивимось російських та радянських фільмів, не слухаємо їх музику чи будь-який інший продукт. Рік тому, коли це ще не було офіційно визначено, але ми вже святкували свята за новим стилем. Після окупації стали значно частіше зустрічатися з друзями та рідними. Я нарешті зайнялася своїм особистим життям, бо до війни жила лише кар’єрою.
Недавно знову був черговий приліт в якихось 800 метрах від мене! А могло б потрапити у мій дім. Тож тепер я живу в моменті – у буквальному значенні цього слова.
Автор: Лілія Пріль