Сирія: перетягування клаптикової ковдри, яке може знову закінчитися кровопролиттям
15 Січня 15:43
Кінець 2024 року для Сирійської Арабської Республіки приніс епохальні зміни. 8 грудня там впав правлячий режим — жорстока авторитарна диктатура клану Асадів, що був при владі майже 60 років.
Її вдалося скинути угрупованню під назвою Хайат Тахрір аш-Шам – “Організація визволення Леванту”, яку очолює Ахмед аш-Шараа — колишній учасник провідного терористичного угруповання у світі — Аль-Каїди, та фігурант американського списку глобальних терористів. Нині він носить респектабельний костюм з краваткою, заявляє про прихильність ліберальним цінностям (яке дивовижне перетворення!), та обіцяє захищати етнічні й релігійні меншини в країні. Це дуже своєчасна й актуальна заява, бо без порозуміння з численними меншинами про мир у Сирії можна й не мріяти.
Сирія являє собою примхливо зшиту з різнобарвних клаптиків ковдру. Кожен такий клаптик — етнічно-релігійний регіон цієї країни. Її кордони формувалися після Першої світової війни й зафіксували поділ земель Османської імперії європейськими колоніальними державами.
Основним населенням Сирії є араби, що належать до різних релігійних громад. Найбільшою релігійною групою серед них є мусульмани-суніти. Меншість арабського населення складають мусульмани-шиїти, що мешкають переважно на узбережжі Середземного моря, на заході країни. До алавітів — одного з напрямків шиїтського ісламу — належить і родина Башара Асада — скинутого президента Сирії. Алавітів у Сирії від 10 до 15% від усього населення.
Араби-суніти й араби-шиїти Сирії дивляться в різних напрямках — і це одна з ліній розлому геополітично-тектонічних плит на мапі країни. Якщо суніти орієнтуються на провідні держави одновірців — Туреччину та Саудівську Аравію, то алавіти шукають покровительства в близького їм за релігією Ірану. Саме вірним союзником Ірану був режим Асада. Сучасна влада цієї країни натомість представляє якраз сунітську більшість.
Ще одна впливова група сирійських арабів — християни. Вони, своєю чергою, належать до кількох конфесій: православних, греко-католиків (малкітів), маронітів та протестантів. Християни мешкають переважно на півночі Сирії, але також їх чимало на заході країни.
Другою за чисельністю етнічною групою є курди; їх землі розташовані на північному сході Сирії. Вони вже давно мріють про власну незалежну державу та про обʼєднання з курдами Іраку, Туреччини та Ірану. Це багатомільйонний народ, колись поділений колонізаторами між кількома сусідніми країнами. Так, звісно, бути не має, але прагнення курдів до незалежності та обʼєднання — величезна регіональна проблема, шляхи розвʼязання якої здатні завдати багато клопоту й сутичок у цілому регіоні. Сусідня Туреччина давно точить зуби на курдів Сирії, бо вони подають поганий сепаратистський приклад турецьким курдам, тож турки були б і раді ввести свої війська в цю область, аби відмиротворити тих сирійських курдів у повний зріст, але є нюанс: ті мають могутнього покровителя в особі США. Ще в цьому ж регіоні, де курди, історично присутня давня народність ассирійців.
На півночі Сирії живуть туркмени, які, звісно ж, орієнтуються на братню їм Туреччину й при нагоді можуть захотіти увійти до складу цієї потужної країни, що, природно, миру в Сирії не сприятиме. Там же, на півночі, мешкають і сирійські вірмени, а вони навпаки — зовсім не відчувають захвату від перспективи ближчого знайомства з турецькими військами та владою. Окрім них на півночі Сирії розселені єзиди — народ, що сповідує власну релігію, що поєднує риси зороастризму, юдаїзму, християнства та ісламу. Єзидів дуже непокоїть перспектива опинитися підданими жорсткого ісламістського режиму в стилі ІДІЛ: вони вже настраждалися від терору ісламських радикалів, і більше цього знати не хочуть.
Нарешті населенням Голанських висот, поділених між Сирію та Ізраїлем, є друзи — етнорелігійна група, у віруваннях якої поєднані елементи християнства та ісламу. Частина сирійських друзів (всього до них належить 3% сирійців) вже встигла заявити, що хотіла би увійти до складу Ізраїлю зі своїми землями.
Як же усі ці народи та релігійні групи, такі так не схожі одні на одних, опинилися в кордонах спільної держави? Цим сирійці мають завдячувати двом джентльменам, що жили понад сто років тому. Один з них Марк Сайкс — британський письменник, мандрівник та дипломат. Він з юних років відзначався креативністю й фонтанував різними ідеями, одна з яких згодом втілилася на мапі світу й стала головним болем для сирійців. Його колега — французький юрист та дипломат Франсуа Жорж-Піко — був приятелем ліванських християн-маронітів та прихильником Великої Сирії, залежної від Франції, яка б простягалася від Дамаску до Ербілю. Коротше, ті ще були затійники. У 1916 р., у розпал Першої світової війни, вони уклали таємну угоду між Великою Британією та Францією, направлену проти одного з їх суперників у війні — Османської імперії. Угодою був передбачений її поділ на території, що стануть британськими й французькими володіннями та новими арабськими державами. Британці, згідно з цим документом, отримували землі сучасних Іраку (більшої його частини), Йорданії, порт Хайфа та південну частину Ізраїлю, а центр цієї країни мав стати міжнародним володінням (що б це не означало). Італії мали передати південь Туреччини, а Російській імперії — її північний схід та Стамбул з протоками, що ведуть до Чорного моря. Франція ставала володаркою південного сходу Туреччини, Сирії, Лівану та Курдистану. Менше за все Сакса й Піко турбувала думка туземного населення про кордони, в межах яких йому належало жити. Головне, аби новий поділ влаштовував керівництво країн-союзниць по Першій світовій війні.
Угода Сайкса-Піко стала основою для розмежування між новими державами, що виникли на Близькому Сході внаслідок падіння Османської імперії, і ці кордони з невеликими відмінностями існують до нашого часу. У 1920 р. Сирія стала підмандатною територією Франції, якою залишалася до 1946 року. Певний час французи носилися з планами створити друзькі, алавітські та маронітські автономії чи навіть держави, але облишили ці починання.
За час незалежності Сирії найтривалішим було правління Партії арабського соціалістичного відродження (Баас) на чолі з Хафезом Асадом, а згодом — із його сином Башаром Асадом — з 1963 по 2024 рр. З 2011 р. й до цього часу в країні триває громадянська війна, в якій воювали кілька сил одна з одною. Сунітські угруповання, яких підтримувала Туреччина, билися з проурядовими військами та курдами. За уряд у Дамаску воювала підтримувана Іраном шиїтська Хезбалла. Всі вони разом ворогували з ІДІЛом. За роки війни Сирію покинули 9 мільйонів біженців. Були зруйновані цілі міста, зокрема Алеппо — найдавніше місто у світі. Тепер, зі зміною влади, з’явився хоч якийсь проблиск надії.
Нині конфлікт може закінчитися як встановленням миру, так і увійти в нову фазу, перетворитися на війну сирійських етнорелігійних груп одна з одною із втручанням військ сусідніх держав. Все залежить від мудрості нової влади.
При недбалому поводженні Сирія — ця колись нашвидкуруч зшита клаптикова ковдра-квілт може розлізтися по швах, крізь які ще довго литиметься кров. При гіршому розвитку подій може вибухнути весь регіон. У цьому ніхто з притомних світових лідерів не зацікавлений, і лише міцно звіздануті кремлівськими зірками правителі Мордору не були б проти, аби нескінченно воююча Сирія створювала проблеми для США, Ізраїлю та Туреччини. Нині сирійцям всіх релігій та національностей можна побажати лише миру, мудрості й зваженості.
Автор — Олександр Олесів