ДВА РОКИ НЕЗЛАМНОСТІ Cпогади коханої: монолог вдови Володимира Яцковича (позивний «Козак»)

25 Лютого 21:43

«Дніпро, Київ, три операції, госпіталі, лікарні. Ти так мужньо боровся, мій Козаче»

Донбас, Водяне. Останній дзвінок від тебе. Востаннє чула твій найрідніший голос: “Я передзвоню, вухатенька. Ти ж мене знаєш”, – крізь сльози переповідає вдова Володимира Яцковича Катерина про останню розмову з чоловіком. Того дня він отримає тяжке поранення і опиниться в комі. Тяжкі години та дні боротьби за життя. Помре Володимир у госпіталі на руках Катерини. Вона встигне приїхати до лікарні, але, як і лікарі, виявиться безсилою перед смертю. 

Жінка рано стала сиротою і Володимир замінив їй всіх одночасно. 

І вона каже: «Ти замінив всіх: маму, яка померла в моїх 6 рочків; тата, любові якого мені дуже не вистачало; діточок – яких ми так хотіли і так багато для цього робили, ти ж знаєш. Ти став усім моїм світом».

у рамках спецпроєкту «Україна у вогні: невигадані історії» публікує  монологи вдів українських військових, тендітних і сильних водночас.  

ЯЦКОВИЧ Володимир і Катерина

Наша історія Кохання почалась 8 квітня 2011 року. Я пам’ятаю наше перше побачення до найменших дрібниць. Побачивши тебе вперше, я навіть не думала, що саме Ти станеш найважливішим чоловіком і найріднішою людиною у моєму житті. Гарний, статний, охайний і безмежно впевнений у собі Ти повів мене у перший танок. Я довго тримала оборону, але для Тебе це було лише питанням часу. 

Ти залицявся так самовіддано і щиро, Ти робив такі неймовірні речі для мене, а я дивувалась: “Невже такі чоловіки бувають, невже я така цінна для тебе, невже я гідна того?” А ти кожного дня відповідав “Так”. Але не словами, а діями Справжнього Чоловіка.

До зустрічі з тобою я думала, що у мене крижане серце і кохати я просто не вмію. Лише тобі під силу було відкрити його. Нарешті я покохала, так щиро, безмежно і по дівочому ніжно. Наше перше слово “Кохаю”, знайомство з батьками, пропозиція, весілля, мрії про дітей, про майбутнє і постійне відчуття безмежного щастя поруч з тобою.

2014 рік. Війна вперше прийшла в нашу родину. Ти пішов захищати рідну землю, ти не міг інакше. АТО, Донбас, Мар’їнка. За надзвичайно хоробре і справедливе серце ти отримав позивний “КОЗАК”, бо ти втілював у собі всі якості наших борців за свободу. Ти їх нащадок з величезною козацькою силою всередині себе. А я не могла жити без тебе, тому чекала, молилась і вірила. Тоді Бог чув мої молитви. Ти повернувся до мене.

Далі знову спокій, відчуття щастя поруч з тобою, розмови про таких омріяних тобою трьох донечок, спроби завагітніти, лікування, спроби, мрії, віра в майбутнє і наше безмежне кохання, яке витримувало всі наші випробування.

2022 рік. Війна вдруге прийшла в наш дім. 

В перший день вторгнення клятих кацапів ти став на захист країни. Я просила, благала не йти, молила бути зі мною та Ти не міг інакше. Тому просив мене відпустити і чекати. Казав: “Я повернуся, рідна, ти ж мене знаєш”. І я тебе знала, тому чекала, молилась і вірила.

115 бригада, артилерія, Донбас, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Донецький Аеропорт, постійні нулі. Ти неймовірно впевнено і хоробро дивився в очі клятій війні, а я до болю чекала кожен дзвінок, щоб почути рідний голос: “Все добре, вухатенька. Ти ж мене знаєш”. Думками і серцем я завжди була там де ти, поруч з тобою, але за твоїми плечима.

З першої нашої зустрічі ти взяв опіку наді мною, ти став переді мною, ти закривав мене від цього жорстокого світу собою. 

Ти замінив мені всіх: маму, яка померла в моїх 6 рочків; тата, любові якого мені дуже не вистачало; діточок – яких ми так хотіли і так багато для цього робили, ти ж знаєш. Ти став усім моїм світом.

За період нашої розлуки я ще більше усвідомлювала, як мені пощастило з тобою. Я постійно казала, як я тебе кохаю, як пишаюсь тобою, як дякую, що ти у мене є. А ти посміхався і казав: “Я більше”.

Жовтень 2022 рік. Дніпро. Останні обійми, останній поцілунок, останнє “Кохаю”.

Донбас, Водяне. Останній дзвінок від тебе. Востаннє чула твій найрідніший голос: “Я передзвоню, вухатенька. Ти ж мене знаєш”.

Зранку дзвінок, але не від тебе – тяжке поранення в голову, кома. Жах, біль, розпач, але віра і впевненість в одужання. Бо ти мій Козак, ти найсильніший з усіх і ми все подолаємо. Я в той же день була там де ти, поруч з тобою, мій Рідний. Знаю, ти відчував.

Дніпро, Київ, три операції, госпіталі, лікарні. Я поруч, я з тобою, мій Коханий. Борися за своє життя, за моє, за наше. Твоє сильне козацьке серце завжди боролось за всіх, кого ти дуже любив. І Ти так надзвичайно мужньо боровся, мій Козаче.

Я поруч. Тільки дихай, моє серденько, і чекай мене зранку. Тільки дочекайся. І ти чекав мене завжди.

2-ге лютого 2023 рік – Ти подарував мені свій останній подих. Ти дочекався мене, мій Найкращий, Найхоробріший, Найсильніший, Найкоханіший. Мій Козак. А я була поруч, як і завжди.

Лише тепер передивляючись наші фотографії я почала помічати, що майже на всіх я була за твоєю спиною. 

Дякую, мій Рідний, за 12 років безмежного щастя, за те що оберігав від цього світу і кохав так, як можеш лише Ти!

Ти завжди казав: “Я тебе чекав все життя і всюди тебе знайду”.

Дзвенислава Карплюк
Редактор