“Не дивлюсь росіянам в очі, просто перемагаю”: чемпіон Європи з фехтування Свічкар про спорт під час війни та “нейтральних” росіян
1 Липня 19:58
ІНТЕРВ'Ю
У розпал війни Україна знову довела: нація незламна не лише на фронті, а й на спортивній арені. Роман Свічкар — чемпіон Європи з фехтування 2025 року, фіналіст Олімпійських ігор у Токіо — здобув золото, на яке країна чекала понад 30 років. Понад 20 років тренувань, сотні виснажливих поїздок під час війни та героїзм українських захисників, який надихає. В інтерв’ю «Комерсант Український» спортсмен розповів про перемоги, боротьбу з несправедливими умовами, зустрічі з росіянами на турнірах та міжнародну підтримку. У цій розмові — не лише про спорт, а про Україну, біль, стійкість, виклики та вдячність.
— Романе, вітаємо з історичною перемогою! Що для вас означає ця медаль і яку роль відіграє фехтування як вид спорту в міжнародному іміджі України?
Для мене ця медаль — дуже важлива і довгоочікувана. Я понад 20 років у фехтуванні, тренуюсь із 2002 року. І після Чемпіонату світу 2018 року це моя перша індивідуальна медаль — тобто пройшло 7 років. Але найголовніше — ця перемога важлива для України. Це перша медаль на чемпіонаті Європи за 31 рік. В особистих змаганнях востаннє золото ми здобули у 1994 році, тоді виграв Віталій Агеєв. Також зараз уперше в історії золото здобула наша жіноча шпага. І я дуже щасливий бути частиною цього прориву.
— Є різні види фехтування. Поясніть, будь ласка, чим особливий ваш вид зброї?
— У фехтуванні є три види зброї: шпага, рапіра і шабля. Я спеціалізуюсь саме на шпазі. Вона унікальна тим, що дозволяє вражати будь-яку частину тіла суперника — хоч в руку, хоч у маску, хоч у ногу. На відміну від рапіри, де зона ураження — тільки тулуб, а руки й ноги не рахуються. У шаблі ж треба не колоти, а торкатися суперника лезом — і тільки вище пояса. Шпага — це про точність, стратегію і повну свободу.
Ще важливий момент — екіпірування. Воно у нас дуже надійне, бо це хоч і холодна, але все ж зброя. У наших костюмах є кевларова нитка — така ж, як у бронежилетах і шоломах. Це забезпечує безпеку на доріжці. У шаблі й рапіри ще додатково одягають металеву куртку. Але загалом усі ми добре захищені.
— Якими були ваші думки під час фінального бою? Який внутрішній стан у такі моменти?
Це важко описати словами. Фехтування — антуражний, історичний вид спорту. Його варто спробувати кожному: незалежно від ваги, зросту чи комплекції, тут кожен може досягти результату. У нас поєднується і фізичне, і психологічне навантаження, і тактичне мислення. Ти маєш бути сконцентрованим до максимуму. Інколи сенсації створюють не найтитулованіші спортсмени, а ті, у кого просто “їхній день”.
У фіналі, коли я вже розумів, що гарантована медаль, — дуже хотілось почути гімн України. Я згадав, як у 2012 році на зборах у Карпатах бігав ранкові тренування по 8 кілометрів і уявляв себе на п’єдесталі з медаллю. Тоді ми здобули командне золото, але зараз — це інше. Стоячи на п’єдесталі, я відчував ком у горлі. Згадались важкі моменти, випробування, шлях. Це величезна гордість за країну. Емоції — неймовірні.
— В чому виникають найбільші труднощі на шляху до перемог?
Це довгий шлях. Для мене — понад два десятиліття роботи, тренувань, виїздів. Але зараз складніше, ніж будь-коли. Ми не в рівних умовах з іншими спортсменами. Наприклад, ми добиралися з Естонії в Україну 37 годин, потім я мав тільки два тренування вдома і знову 37 годин у дорозі до Італії на чемпіонат Європи. Потім — міжнародний збір в Угорщині, дорога — ще 35–40 годин. Це важко, але я вдячний, що ми маємо змогу представляти Україну, підіймати прапор, боротися на міжнародній арені. Також ми завжди пояснюємо міжнародним журналістам: ми не в рівних умовах, бо країна у війні, у нас обстріли, наші тренери хвилюються за дітей. Наприклад, Олена Кривицька — олімпійська чемпіонка — має дитину вдома. Вона не спить ночами. Це величезне навантаження.
— Як ви ставитесь до участі в змаганнях так званих «нейтральних» спортсменів з Росії?
Ми іноді змушені фехтувати проти них. Їх допускають не тільки до особистих, а й до командних змагань. І коли виходиш на доріжку проти такого суперника — концентрація зростає втричі. Це вже не просто бій — це відповідальність. Ми намагаємось перемагати тихо, по-спортивному: без криків, без образ. Максимальна зосередженість і перемога — ось наша відповідь.
— Чи були провокації з боку росіян під час змагань? Чи є алгоритм дій у таких ситуаціях?
У моєму досвіді не було відвертих провокацій. Але ми намагаємось навіть не перетинатись із ними. Якщо бачу російського спортсмена — не дивлюсь в очі, обходжу стороною. На доріжці я виходжу, фехтую, виграю — і повертаюся в свій кут. Максимально ігнорую. Бо наша ціль — перемога. І вона є найкращою відповіддю.
— Як реагують іноземці сьогодні на українців? Чи є підтримка?
Є, і вона дуже щира. Наприклад, італійці запрошували нас із родиною на збори. Друг із Канади зробив збір коштів, допоміг через англомовну платформу, все пішло в український фонд. Коли у нас у Києві були сильні обстріли — друг із Данії написав мені просто: “Романе, як ти? Як твоя сім’я?” Це надзвичайно. Іноді вони дізнаються навіть не з моїх сторінок, а з новин — і пишуть. Це дуже підтримує.
— Далі у вас поїздка в Угорщину на збори перед Чемпіонатом Світу. Які виклики постають перед українськими спортсменами під час підготовки в країнах, як-от Угорщина, які зберігають двозначну позицію щодо війни РФ проти України?
Я вдячний угорській стороні, що нас запросили на збір. Тут — топові спортсмени світу, і ми разом тренуємось. Один з угорських фехтувальників дуже зрадів, коли побачив мене на змаганнях після початку повномасштабного вторгнення. Вони переживали, боялись, що зі мною щось трапилось. Це було щиро. Ситуація в Україні не залишає світ байдужим. Люди знають, що відбувається.
— Чи достатньо держава підтримує спортсменів, які несуть український прапор на міжнародних аренах — і чи буде ваша перемога аргументом для нових державних інвестицій у спорт?
Ми тренуємось на олімпійській базі, їздимо на збори, нас вивозять на змагання. Команду фінансують. Хочеться, щоб більше вивозили резерву, давали більше екіпірування. Але ми розуміємо, що в умовах війни ресурси обмежені.
Будувався басейн на базі — процес призупинили через пріоритет армії. Але ми маємо зарплати, маємо змогу виступати — це важливо. Хочеться, щоб розвивалась інфраструктура, щоб спорт підтримували ще більше.
— Наскільки дороговартісним є фехтування?
— Клинки — це витратний матеріал. Один коштує 150–160 євро, а вони часто ламаються, деформуються. Є ще багато інших деталей, які треба міняти. Ми фехтуємо, хочемо результату, але витрати великі.
Наші тренери — колишні чемпіони світу, Європи. Вони вкладають у нас все. Але без підтримки, особливо спонсорської, дуже важко. Хочеться, щоб в Україні розвивалась система спортивного менеджменту, щоб приходили міжнародні компанії, підтримували нас.
— Ви також активно займаєтесь соціальними проєктами. Розкажіть трохи.
— Ми з командою проводимо майстер-класи для дітей з небезпечних регіонів, для дітей-переселенців. Їздили в Охматдит. Там дуже часто бувають і спортсмени, і народні ансамблі — це важливо для дітей.
Мене турбує й екологічна тема. Я співпрацюю з “Україна без сміття”. Є така фраза, яку я люблю: “Коли ти сортуєш і відправляєш на перероблювання — це вже не сміття, а корисна сировина”.
Також хочу робити більше інтерв’ю з чемпіонами, історій про спорт. Щоб ми були здоровою нацією. У Канаді я бачив, як в одному залі одночасно проходило п’ять івентів: баскетбол на візках, фехтування, скелелазіння, фігурне катання… Це і є здорова нація. І я вірю, що ми теж до цього дійдемо.
— Що вас тримає, надихає, не дає опустити руки?
Наші військові. Те, що вони роблять, — це героїзм. Багато хто вже не з нами. Багато хто важко поранені. Але коли вони дякують нам за перемоги, це надихає ще більше. Кажуть: «Олександр Усик боксує, а ми десь у землянці дивимось його бій». Підтримка військових надихає.
— Дякуємо за розмову. Ви — приклад для всієї України.
Дякую вам. Слава Україні!
— Героям Слава!
Автор — Анастасія Федор
Читайте нас у Telegram: головні новини коротко
