Тиха міграція молоді: проблема, яка не виправдовується тільки війною
Останнім часом я дедалі частіше чую одне й те саме запитання — від батьків, освітян, політиків, іноді й від самих студентів: «Чому вони їдуть?»
Йдеться, звісно, про українських випускників — тих, хто закінчив школу, іноді й університет, і вирушив в інші країни в пошуках освіти, безпеки та майбутнього. І якщо раніше це був радше виняток, то тепер — правило. Це вже не поодинокі історії, це справжня хвиля. Тиха, але потужна одночасно.
Ми звикли міряти такі речі цифрами. За статистикою ЮНЕСКО, кількість українських студентів за кордоном зростає з кожним роком. У 2014-му їх було трохи більше 60 тисяч, у 2016 — майже 80 тисяч, а після початку повномасштабного вторгнення — за оцінками МОН — понад 600 тисяч.
Та це не просто статистика…
Коли я говорю з молодими українками та українцями в Берліні, Варшаві чи Брюсселі, я щоразу чую подібне: «Я не планував залишатися. Але зараз, коли війна триває, а життя у мене одне — повернення стало не таким очевидним варіантом».
Ці слова болять. Не тому, що вони когось зраджують — ні. А тому, що вони так щиро говорять про те, що українці вимушено шукають: безпеку, стабільність і визначеність майбутніх перспектив.
Війна, без сумніву, стала першопричиною міграції молоді. І так, як студенти — це передусім діти, то батьки, звичайно, хочуть, аби їхні діти були в безпеці. На початку війни багато хто виїжджав екстрено, хаотично, з одним рюкзаком. Але вже зараз ми маємо справу з тихою та виваженою, спланованою міграцією.
І саме тому її причини, окрім війни, є ширшими та системнішими.
Наприклад, якість освіти в Україні й доступність цієї освіти. У цій сфері після купи реформ заради реформ, відверто кажучи, ми маємо більше проблем, аніж здобутків. Окрім руйнувань війни, у нас штучно скорочують ЗВО, штучно блокують змогу навчатися вдома через непродуману і не адаптовану під умови війни систему вступу. Далі — відсутність практичної цінності багатьох дипломів. І цю проблему давно пора визнати.
Сучасна молодь прагне реальних знань і можливостей. Вони хочуть вчитися не заради папірця, а з чітким розумінням, що їхній час та зусилля мають значення, цінність і перспективу.
Як мама підлітка, я особисто прекрасно розумію цих дітей.
У тій же Польщі, наприклад, сьогодні можна вчитися безкоштовно. У Німеччині — отримувати стипендію й офіційно працювати. У Чехії — жити в комфортному гуртожитку й мати вільний доступ до інноваційних лабораторій та бібліотек. Європейські університети не просто навчають — вони готують до життя.
Відповідно, за даними Євростату, Польща приймає близько 30% українських студентів, Німеччина — 18%, Чехія — 12%.
Висновок напрошується сам собою: ми не маємо права виправдовувати втрату молодого покоління, майбутніх фахівців, підприємців та науковців виключно війною.
Більше того, за тих, хто вже навчається за кордоном, але продовжує підтримувати зв’язки з Україною через рідних і друзів, ми маємо боротися. Для кожного з них Україна залишається домом. І за Україну багатьом із них болить.
Що маємо змінювати:
Перш за все, треба перестати дивитися на молодь як на статистику і почати ставитися до неї як до майбутніх партнерів.
Коли університет — не місце отримання диплому, а простір розвитку. Коли доступ до нього — не обмежує коло потенційних студентів на етапі непродуманих тестів, розроблених неясно з якою реальною метою.
Коли освіта — не абстракція, а перша сходинка інфраструктури майбутнього професійного розвитку людини.
Коли перше місце роботи чи практики — гарантоване та є логічним продовженням старань студента й державної освітньої політики в цілому.
Коли бізнес інтегрований у життя кампусів та залучений до реалізації освітніх програм, адже є майбутнім роботодавцем.
Ще одне: ні в якому разі не можна намагатися заборонити молоді виїжджати. Цей шлях — у нікуди й може призвести тільки до зворотного ефекту.
Друге — молодь, що виїжджає зараз, не можна засуджувати, булити, і що гірше — розділяти на патріотів і непатріотів.
Світ глобалізується, його кордони вже давно умовні. І це добре. Бо якщо ми зробимо Україну країною, в яку хочеться повернутися, — то виграємо двічі. Сьогоднішні студенти повернуться фахівцями з європейською освітою.
Відтік молоді — насправді це дзеркало, яке показує, що у нас сьогодні не так та з чим ми маємо серйозні проблеми. Саме під цим кутом на тиху міграцію абітурієнтів має дивитися сьогодні держава. І я до цього закликаю буквально кожного українського чиновника.
Країна, яка вміє повертати своїх, — сильніша за ту, яка лише вміє тримати. Тому головне, що можемо вдіяти зараз, — визнати проблеми, зробити правильні висновки, прийняти необхідні рішення. Вже.
