У спорті діти мають бути щасливими. А будь-яка філія чи секція для дітей має відкриватися на засадах максимально професійного підходу. Про це говорить гімнастка, тренерка, бронзова призерка Олімпійських ігор, власниця Академії художньої гімнастики в Києві Ганна Різатдінова. В рамках спецпроєкту видання Комерсант український
«Дитячий спорт: бізнес, який неможливий без…» спортсменка розповіла про те, як її справу змінила війна та чому до питань масштабування у сфері дитячого спорту треба підходити максимально зважено.
Аню, свій спортивний бізнес із виховання майбутніх чемпіонів ви розпочали буквально у розпал “ковіду”. А того, що за два роки в Україні почнеться війна, ніхто не міг навіть уявити. Та ваша Академія відбулася. Які бізнес-трансформації довелося пережити? Що стало ключовим у рішенні продовжувати попри все?
Дійсно. Нам всього 4 роки, але Академія за цей час вже пройшла «ковід» і повномасштабну війну, яка й досі триває. Нам довелося дізнатися, що таке онлайн-тренування з гімнастики. Напрацювати такі нові підходи, які б були цікавими дітям та результативними з точки зору їхнього розвитку. Звичайно, онлайн ніколи не можна порівнювати з повноцінним тренуванням, коли ти поряд і можеш доторкнутися до дитини. Але вимушено онлайн-формат був у житті нашої Академії. Й через безпекову ситуацію в державі ми інколи продовжуємо до нього вдаватися.
Війна змінила не просто багато. Вона змінила все. Влітку 2022 року нам фактично довелося починати спочатку. Це було неймовірно важко. Оскільки низка тренерів та дітей виїхали за кордон, ми формували нову викладацьку команду, проводили новий набір дітей. Змінили зал. Для гімнастики дуже важко орендувати підходяще приміщення. Навіть у Києві. Стеля має бути 8-10 метрів висотою, плюс два великі килими 14 на 14. Але зараз до такого залу обов’язково потрібне ще й бомбосховище. І такої інфраструктури реально дуже мало.
На третьому році повномасштабної війни наші виклики не закінчуються. Тепер ми купуємо генератори, прожектори, працюємо в умовах відсутності світла та постійних ракетних загроз.
Водночас всі ці перешкоди нас не зупинили. В першу чергу, тому що діти неймовірно мотивують. Я сама мама. І розумію: якщо закрию Академію, то більш як 200 дітей втратять змогу тренуватися і займатися тим, від чого вони отримують задоволення.
На початку війни діти, до речі, були дуже замкнені і навіть немотивовані. Безсонні ночі, страх, невизначеність. Все це позначається на них не менше, ніж на дорослих. І ці тренування, спілкування, досягнення, за якими вони йдуть в Академію, мали свій позитивний вплив на стан дітей. Сьогодні наші дівчатка спокійно збираються та йдуть у бомбосховище під час тривоги. Пройшов певний період адаптації.
Я дійсно щаслива, що ми продовжуємо створювати для дітей можливість займатися улюбленою справою. Діти розвиваються, беруть участь у турнірах, в тому числі за кордоном, де піднімають наш український прапор. Це неймовірно важливо.
Скільки часу знадобилося Академії художньої гімнастики, щоб вийти на самоокупність, а далі вже на певний прибуток? Тобто цікавить період окупності інвестицій та поради з вашого досвіду: чи можна і чи варто прискорювати цей шлях?
Знову ж таки, війна внесла суттєві корективи. До війни у нас вже було 150 дітей, філії. Все було налагоджено. Потім війна – і все спочатку. Загалом, до війни ми працювали ще в мінус. Тобто це було два роки з початку заснування школи. Також у нас були борги, бо ми недопрацювали місяць і мали шукати можливостей сплатити за оренду. Період був дійсно складним. Потім ми закрились і десь із серпня 2022 року розпочали вже в новому залі і з новою командою.
Лише зараз ми потроху виходимо в «плюс». Але поки що не кожен місяць, бо влітку, наприклад, діти ідуть у відпустки, відпочивати.
У нашому фінбалансі значне місце займає оренда залу, яку треба сплачувати, не зважаючи на те, скільки діток поточного місяця змогли відвідати тренування.
Моя мрія колись побудувати власний зал, щоб ні від кого не залежати.
А щодо порад у розвитку своєї школи, то я, певно, їх давати не буду. Бо сама ще також вчуся. І вже зараз розумію, що там, де треба було зважувати свої фінансові можливості, я, навпаки, витрачала багато, на все одразу. Бо я така людина, і живу за принципом, що в Академії має буде все найкраще: килими, форма, зручні роздягальні тощо.
Читайте нас у Telegram: головні новини коротко
Сьогодні Академія має дві студії у Києві. Тобто, в якийсь момент вами було прийнято рішення про масштабування. Розкажіть про нього і про ті головні правила, які допомогли це зробити.
Плани з масштабування були із самого початку. Я хотіла і за кордоном відкривати філії Академії, і в різних містах України. Але, знову ж таки, війна… Іноді буває настільки складно тримати одну філію в Києві, що рік тому я навіть не згадувала про якісь свої наміри масштабування.
Зараз наша основна філія на Печерську. Вона, можна сказати, досить впевнено стоїть на ногах. І тому ми, все ж таки, наважилися відкрити другу філію на правому березі.
Направду, я мала кілька пропозицій з відкриття філій по Україні. Але поки що я відмовилася. По-перше, все має бути професійно. По-друге, в цих школах маю бути я. Сьогодні ж я не бачу для себе можливості кілька днів жити в одному місті, потім в іншому, потім повертатися до Києва. Маю зважувати свої сили. А тому поки що ми говоримо лише про Київ. Ще й тому, що важливу роль відіграє аспект гарантування безпеки нашим вихованцям. В умовах війни це вкрай складно.
А далі будемо бачити. Коли ситуація зміниться на краще, і відчую в собі сили, що зможу, то по Україні також з’являться наші філії.
Часто у нас говорять, що підприємцем треба народитися. Тобто мати для цього певний хист. Але професійні спортсмени, які щонайменше пів життя віддавали тренуванням, а потім стають засновниками академій та шкіл, руйнують цей стереотип. Чому це вам вдається, як думаєте?
Я не знаю чи вдається. Було чимало помилок, багато фінансових втрат. Але я досить ризикована людина, і коли чогось прагну, то я це роблю. Це така класна якість спортсменів. Якщо ми маємо ціль, то взагалі не відчуваємо перешкод.
Всі ці 4 роки я продовжую вчитися будувати свою підприємницьку діяльність. А наші сучасні обставини постійно додають нових викликів. А тому, по факту, ми живемо одним днем. Сьогоднішнім. Намагаючись максимум віддати дітям.
Моє бачення – спортивна секція має бути частинкою їхнього цікавого повноцінного життя. Тому до війни ми ходили на вистави, малювали, організовували екскурсії. Прагнемо це поступово відновлювати.
Та головне в моїх планах, як тренера, мами і людини – робити дітей щасливим. Це найперше. А вже потім усі перемоги та олімпійські медалі.
Сьогодні спорт на заході за рівнем своєї капіталізації мало поступається іншим сферам підприємницької дільності. В Україні наразі ситуація протилежна. Які кроки держави, суспільства, підприємців могли би сприяти популяризації такого підприємництва?
Держава не може дозволити собі спрямовувати багато грошей на профспорт, особливо у повномасштабну війну, проте вона зобов’язана допомагати дитячому спорту. Бо це не лише престиж, про який всі говорять, коли спортсмени прославляють Україну. Часто це куди більш важливі речі у реальному дорослому житті. Спорт загартовує характер, вчить дисципліні, вчить долати негаразди і проходити крізь поразки.
У цьому напрямку давно придумані і успішно працюють опції, коли компанії звільняються від певних видів податків, якщо інвестують певну суму у дитячий спорт. Наприклад, у тому ж Києві просто шалена проблема з залами. Як маленькими, так і середніми, що вже казати про великі.
Зараз у столиці прийняти турнір високого рівня практично немає де, окрім Палацу Спорту, а йому понад 80 років! Я зараз не кажу вже про трибуни на 20 тисяч людей, я маю на увазі лише наявність теплого залу з нормальною підлогою та чистими, справними душовими.
Ті зали, що є, зайняті футболом на 90%, оскільки це найпопулярніший вид спорту в Україні. Зрозуміло, чому Київ чи Одеса з Дніпром не можуть виділити 10 мільйонів доларів на сучасну арену на 5 тисяч місць, але вони можуть безкоштовно дати землю брендам-гігантам на зразок «Нової Пошти» чи «Новуса», щоб ті побудували таку арену, повністю забрендували її і навіть назвали своїм іменем. Так це працює.
Суспільство має платити за спорт, тут все просто. Досі для більшості проблема заплатити 200 грн, щоб прийти побачити турнір з гімнастики чи з баскетболу, але не проблема витратити стільки ж щодня на умовні електронні сигарети.
По підприємцях відповідь найпростіша – вони мають бути соціально відповідальними. Не можна змусити приватний бізнес відкрити дитячу школу і витратити на це ті гроші, які вони могли спрямувати на рекламу з умовним Усиком. Але можна закликати його бути соціально відповідальним, і відкрити цю школу для того, щоб у нас були нові Усики.
Читайте нас у Telegram: головні новини коротко
“Дитячий спорт: бізнес, який не можливий без…”: спецпроєкт від “Комерсант український”